Активность: все открытые посты по тегу
життя як воно є
(новые сверху)

1
2

На злобу дня ...

Паніка в умовах пандемії говорить про те, що на людство не обов‘язково чекає беззупинний лінійний прогрес. Цілком можливе й стрімке повернення у далеке минуле. Де можемо позбутися багатьох цивілізаційних надбань. Це дуже поруч, як з‘ясувалося. Досі технології дарували впевненість, що ми ось-ось переселимося на Марс і освоїмо всю галактику. Однак вірус виявив людську безпорадність. За своїм ефектом пандемія COVID-19 в чомусь дуже схожа до російської агресії проти всього Заходу. Світлі голови там давно звертали увагу на те, що російська загроза недооцінена у ситому і розвиненому західному світі, в якому панує ілюзія про абсолютну і гарантовану безпеку. COVID-19 ймовірно допоможе повернути до тями багатьох політиків і безпечних громадян у забезпечених країнах. Небезпека поруч. Примітивна, здавалося б, загроза здатна завдати масштабного удару.

“Зроблю це на пенсії”. Чим небезпечний синдром “відкладеного життя”

Моя знайома зі студентських років мріє переїхати до Канади. Усе її життя обертається навколо фрази “коли там житиму, то”, а зусилля й енергія спрямовані лише не те, щоби здобути омріяну візу. Вона переконана, що щастя – це маленький будиночок на околиці Торонто, а не сьогодення. Однак переїзд до омріяної Канади щороку відкладається, а життя в рідному місті категорично не хоче облаштовувати, відмовляється від перспективної роботи й ігнорує можливості як для розвитку, так і відпочинку. Така ситуація – це приклад синдрому “відкладеного життя”. Ідеться про те, що людина щиро та часто неусвідомлено живе майбутнім. Вона сприймає своє теперішнє, як чернетку або репетицію перед чимось “справжнім”. Психоаналітикиня та психотерапевтка Оксана Діденко розповідає, що людина із синдромом “відкладеного життя” очікує якоїсь події або явища, після чого настане “справжнє щастя”, можна буде займатися улюбленою справою абощо. “Такі люди говорять, що їх не задовольняє поточне життя, але коли ЩОСЬ трапиться, то все відразу ж стане прекрасним. Таким чинником може бути все, що завгодно: переїзд до іншого міста чи країни, одруження, отримання перспективної посади, дорослішання дітей, досягнення певного віку. Іноді людина, навіть, чекає незрозумілого, абстрактного “коли прийде час”, – розповіла експертка. Оксана Діденко додала, що потрібно відрізняти людей із таким синдромом від тих, хто дійсно тимчасово обмежений обставинами або в кого є конкретна мрія. “Люди із синдромом “відкладеного життя” про щось мріють, але водночас нічого або практично нічого не роблять для реалізації своїх бажань. Варто додати, що обмеження, на які жаліються такі люди, сторонньому спостерігачеві здаватимуться перебільшеними або штучними. Наприклад, хтось не може дозволити собі піти в кіно, адже вдома брудно. А в житлі ніколи не буває прибрано настільки, щоби можна було б кудись спокійно вирватися. Ще одна відмінність полягає в тому, що люди, які обмежені обставинами або поступово йдуть за своїми мріями, у повсякденному житті зазвичай обирають якісь компромісні варіанти, щоб отримувати задоволення й жити тут і зараз, а не тільки майбутнім. Наприклад, хтось зараз не може покинути остогидлу роботу, яка гарно оплачується, однак він займається улюбленою справою, як хобі. Тобто такі люди живуть одночасно і мріями, і сьогоденням”, – розповіла фахівчиня. Оксана Діденко уточнила, що людина із синдромом “відкладеного життя” працюватиме на небажаній роботі та постійно підкреслюватиме, що колись настане час для улюбленої справи. Утім, “омріяна” мить не настане, адже людина нічогісінько не робить для досягнення своєї мрії: не відкладає кошти, не займається саморозвитком, уникає можливостей тощо. Оксана Діденко навела яскравий приклад “відкладеного життя”: “Людина не користується дорогим і красивим сервізом. Його можна діставати із серванта тільки тоді, коли приходять гості чи на якісь особливі свята. Сервіз очікує свого часу, а в повсякденному житті людина використовує звичайний посуд із тріщинками та щербинками”. Тут можна розповісти й про інші випадки, які стосуються відкладання життя на потім. Наприклад, деякі жінки дорогі шуби та дублянки одягають кілька разів за сезон, а щоденно носять затерті пуховики. Тим часом “святковий” верхній одяг виходить із моди, а подекуди його сточує міль. Також можна пригадати, як деякі українці весь рік відкладають кошти на патосний відпочинок у Таїланді чи іншій туристичній країні. Вони відмовлятимуть собі в маленьких радощах життя, заборонятимуть собі походи в кіно, театри та ресторани, покупки нових речей, щоби тиждень поніжитися на сонечку. Відпустка швидко мине – і людина знову опиниться у своїх сірих буднях, своєму “відкладеному житті”. Тут можна згадати й нещасливі подружжя, які давно ненавидять один одного, а продовжують жити разом в очікуванні миті “коли виростуть діти, тоді розійдемося”. Двоє дорослих людей замість того, щоби будувати своє нове особисте життя та отримувати позитивні емоції, постійно сваряться, ображають один одного та живуть майбутнім. Можна також додати, що люди часто відкладають своє хобі на пенсійний вік. Мовляв, буде багато вільного часу – тоді й займуся шиттям чи бісероплетінням, тоді й начитаюся книжок і надивлюся фільмів. Як часто люди відкладають хороше та приємне на потім і не злічити. Усе буде колись: посиденьки з друзями, подорож до Парижа, курси латиноамериканських танців, власна справа та покупка нової дизайнерської сукні чи костюма. Навіть нова скатертина та вечеря зі свічками буде не сьогодні, а колись. Варто пам’ятати, що відкладене життя – це завжди втрачені можливості, час і позитивні емоції. Воно призводить до самопоїдання, розчарування та болю. Життя, покладене під сукно, не повернеш. Тому перш, ніж говорити “зроблю це потім” варто подумати “а чому я не можу здійснити це зараз?”. Така відверта розмова із самим собою, аналіз можливостей та ресурсів, обмірковування наслідків тих чи інших дій – найліпший спосіб уникнути синдрому “відкладеного життя”. Звісно, ми не можемо отримати все прямо тут і відразу, однак можемо хоча б наситити день приємними радощами. Життя тільки майбутнім отруює теперішнє.

Один з таксистів Нью-Йорка написав у себе на сторінці Facebook:

Я приїхав за адресою і посигналив. Прочекавши кілька хвилин, я просигналив знову. Так як це мав бути мій останній рейс, я думав про те, як поїхати геть, але замість цього я припаркував машину, підійшов до дверей і постукав ... "Хвилиночку", відповів крихкий, літній жіночий голос. Я чув, як щось тягли по підлозі. Після довгої паузи двері відчинилися. Маленька жінка років 90 стояла переді мною. Вона була одягнена в ситцеве плаття і капелюх з вуаллю, наче з фільмів 1940-х років. Поруч з нею був невеликий чемодан. Квартира виглядала так, ніби ніхто не жив в ній протягом багатьох років. Всі меблі були покриті простирадлами. Не було ні годинника на стінах, ні якихось дрібничок або посуду на полицях. В кутку стояв картонний ящик, наповнений фотографіями та скляним посудом. "Ви б не допомогли мені віднести мою сумку в машину?", сказала вона. Я відніс валізу в машину, а потім повернувся, щоб допомогти жінці. Вона взяла мене за руку, і ми повільно пішли в сторону автомобіля. Вона продовжувала дякувати мені за мою доброту. "Це нічого", сказав їй я, .. "Я просто намагаюся ставитися до моїх пасажирів так, як я хочу, щоб ставилися до моєї матері." "Ах, ти такий хороший хлопчик", сказала вона. Коли ми сіли в машину, вона дала мені адресу, а потім запитала: "Не могли б ви поїхати через центр міста?". "Це не найкоротший шлях, швидко відповів я ..." "О, я не заперечую", сказала вона. "Я не поспішаю. Я вирушаю в госпіс." Я подивився в дзеркало заднього виду. Її очі блищали. "Моя сім'я давно виїхала", продовжувала вона тихим голосом .. "Лікар каже, що мені залишилося не дуже довго." Я спокійно простягнув руку і вимкнув лічильник. "Яким маршрутом ви хотіли б поїхати?" , запитав я. Протягом наступних двох годин ми проїхали через місто. Вона показала мені будинок, де вона колись працювала ліфтером. Ми проїхали через район, де вона і її чоловік жили, коли вони були молодятами. Вона показала мені меблевий склад, який колись був танцювальним залом, де вона займалася будучи маленькою дівчинкою. Іноді вона просила мене пригальмувати перед конкретною будівлею або провулком і сиділа втупившись у темряву, нічого не кажучи. Пізніше вона раптом сказала: "Я втомилася, мабуть, поїдемо зараз." Ми їхали мовчки за адресою, яку вона дала мені. Це була низька будівля, щось подібне до маленького санаторію, з під'їзним шляхом уздовж невеликого портика. Два санітари підійшли до машини, як тільки ми під'їхали. Вони були дбайливі, допомогли їй вийти. Вони, очевидно, чекали її. Я відкрив багажник і взяв маленький чемодан. Жінка вже сиділа в інвалідному візку. "Скільки я вам винна?", запитала вона, діставши сумочку. "Ні скільки", сказав я. "Ви ж повинні заробляти на життя", відповіла вона. "Є й інші пасажири", відповів я. Майже не замислюючись, я нахилився і обняв її, вона тримала мене міцно. "Ти дав старенькій трохи щастя", сказала вона "Дякую тобі". Я стиснув її руку, а потім пішов .. За моєю спиною двері зачинилися, Це був звук закриття ще однієї книги життя .. Я не брав більше пасажирів на зворотному шляху. Я поїхав, куди очі дивляться, занурений у свої думки. Решту того дня я ледве міг розмовляти. Що, якщо-б цій жінці попався розсерджений водій, або той, кому не терпілося закінчити свою зміну? Що, якби я відмовився від виконання її прохання, або посигналивши пару раз, я потім поїхав геть? Наприкінці я хотів би сказати, що нічого важливішого в своєму житті я ще не робив. Ми привчені думати, що наше життя обертається навколо великих моментів, але великі моменти часто ловлять нас зненацька, красиво загорнуті в те, що інші можуть вважати дрібницею.

Правда життя .....

Не буде позитиву. Не буде негативу. Буде так, як є. Ти йдеш. Життя посміхається тобі. Але у плечі, а не в обличчя. Тебе цінують й пишаються, але тільки після смерті. За життя тобі встромлятимуть у спину ножі, хто вчора був однодумцем. Немає на що нарікати. Просто, коли нас випускали у цей світ, треба було попередити про це. І дати необхідні настанови. Щоби ми не бігли з наївними й широко відкритими очима назустріч смерті. Проте, світ влаштований саме так, як влаштований. Є манери. Вітатися, говорити красиві слова. Дякувати. Й бажати хорошого вечора. А, насправді, це побажння хорошого вечора звучить як «йди на хуй». І це теж неочікувана правда життя. Віч на віч. Сам на сам із собою. Лише тут ти почуєш і знайдеш правду. ○ Р. Скрипін

ВІДПОВІДЬ НА ВСІ ПИТАННЯ ...

Притча "Відповідь Бога" - Господи! Ну чому так багато брехні, насильства, воєн, смертей, розпусти ?! - запитали Бога люди. - Вам не подобається все це? - Звичайно, ні!!! Бог відповів: - Тоді не робіть цього! ..........

Кіт ....

Дочитав сценарій і вийшов на балкон. А там під грушкою знайомий кіт: - Маєш щось перекусити? - Голодний? - Нє, - каже, - просто у нас, котів, ця фраза, як в амерів how do You do? Приніс йому ковбаску, що була на денку. Кіт понюхав і каже: - Я не голодний. Але вже раз є. І почав швидко темлевити. - І, як тобі осінь? - Питаю, поки він смачно чавкає. - Поки-що те саме, як літо, - відірвався на мить від ковбаси, смачно облизуючи блискучий від жиру кінчик носа. - Чо не спиш? - Читаю. - Тому я і не вчився читати. Тільки рахувати. Бо коти - страшні істоти. Тільки навчаться читати, то відразу повчають. То їм м'ясо не корисне, то кажуть, що в космосі живуть коти і поночах видно багато їх очей. А один доводив, що кожен кіт має права і повинен ними користуватися. Сумно. - Чому? - Бо всі коти, як тільки вчаться читати, перестають вміти лапати мишей. А кіт, який не вміє лапати мишей, то вже не кіт. - А, якщо у мишей теж є права? - Я на їх права не посягаю. Просто буваю голодним. В тебе ще є ковбаска? Я покрутив головою, що ні. Хоч насправді у денку ще було дві, але пам'ятав приказку, що є такі друзі при яких вже не треба ворогів. Кіт незадоволено скривився і пробурмотів: - Тоді я піду. - І додав, - якби люди не заморочувалися читанням, то вміли би лапати мишей. Але ти цього не зрозумієш. І пішов кудись в ніч на шум якихось сьвіркунів. Чи може то не сьвіркуни? Не розумію до чого він це все мені сказав. А кіт вчений. Англійську знає. Правда котячий її варіант...

Жити, а не відкладати ....

4 ранку. Ніч, вокзал, холодно, мені треба в Калуш. Водій таксі, років за 60, кивнув, мовляв, сідайте. Поторгувалися за ціну, їдемо. Чистий салон, ремні безпеки, українська музика в колонках, кава в термосі. — Не можу пити не свою каву. Жінка робить смачнішу, ніж у всіх цих новомодних кав’ярнях. — Та чому, є кав’ярні, в яких смачно. — Вам завжди смачно, коли не вдома. МАлАдЬож. Їдемо далі. Говоримо далі. — 4 година, а ви вже на роботі. Не втомлюєтеся? — Певно, що так. А що робити, треба працювати. Я мовчу. Він мовчить. Не витримує, починає говорити. — Мені вже 67. Навіть і не зрозумів, як життя минуло. Одружився рано. Спочатку народився син, а потім донька. Все життя працював на заводі. Від ранку до вечора. З 90-х, коли мав відпустку, почав їздити на заробітки. Спочатку до Росії, потім до Польщі. Купив машину. Відтак закрутилося — завод до вечора, увечері — таксі. Зранку знову завод, потім знов таксі. Возив всіх, чого тільки не набачився під час таксування. А під час відпустки — знову будова в Польщі. — Для чого так важко? — Спочатку діти росли, потім вчилися, потім одружувалися. А я все думав, що от-от почну жити на повну. Все обіцяв жінці, що поїдемо на море. І обіцяв. І обіцяв. Потім я будував хату. Всі гроші вкладав в будівництво. Яке там море! Мали ж спочатку добудувати. Хотів два поверхи, перекрити найкращою черепицею, поставити найкращу підлогу, найдорожчі меблі. Найдорожчий телевізор. Хотілося сидіти на старості, пити чай і дивитися фільми. Тільки криниця мені обійшлася майже так, як однокімнатна квартира. — А для чого аж так? — Хотілося не бути гіршими за сусідів, друзів і щоб діти вже не горбатилися, а насолоджувалися життям. — Ну, клас. Думаю, вони подякують. — Та яке. Роз’їхалися, навіть ніхто не живе в Івано-Франківську. — А для чого Вам тепер таксувати? Вже ж і діти окремо живуть, забезпечують себе самі. А ви можете з жінкою нарешті пити чай і дивитися телевізор, як і мріяли. — Рік тому все згоріло. ВСЕ! Сказали, проводка… Лишилася від хати тільки коробка. Ні меблів, на які заробляв півжиття, ні техніки, ні одягу, нічого… Навіть черепиця потріскала, треба замінювати. Все з початку. Наче все моє життя згоріло! І чесно — заплакав! Звернув з дороги, зупинився на трохи біля лісу. Налив кави собі і мені. — Ви тепер таксуєте, щоб купити меблі і телевізор? — Ні, хочу відвезти жінку на море. То буде наше перше море за 43 роки спільного життя. А її — взагалі перше в житті. Вже половину грошей назбирав. Ще половину. — А телевізор? — Діти привезли якийсь свій, вони вже не користувалися ним. Вистачає, не гірше показує, ніж той, що в нас був. Все одно, який би не був телевізор, — ті ж самі погані новини і що ростуть ціни. — А меблі? — Сусіди купували нові, нам віддали старі. Скільки нам лишилося. Вистачить і тих. — Навіть не знаю, що сказати. Співчуваю. Шкода, що так сталося. — І мені шкода. Що так і не повіз дітей на море. Що обмежував себе в усьому. І їх. Що не було ніяких святкувань. Шкода, що так довго відкладав життя. І добре, що так сталося, напевно. Бо я ще хотів замінити підлогу і переробити кухню, купити нову ванну, більшу. І паркан вже хотілося переробити… Це б ніколи не закінчилося. Сумно, правда? Мені — дуже! Але нас просто ніхто не вчив жити щасливо. Ніхто не казав, що можна мати не більше поверхів, ніж в сусіда. Не плазмовіший телевізор, ніж в кума, не дорожчу шубу, ніж в подруги. Що можна виглядати так, як зручно. Жити там, де затишно. І що в триповерховій хаті не завжди більше щастя, ніж в двокімнатній квартирі. Я дуже хочу, щоб в житті таксиста і його дружини сталося найкраще море. І щоб в цілому епоха хата-телевізор-кришталь-все-до-хати-і-замінити-штори-до-Пасхи-на-нові-завершилася. Щоб більше бути, а не здаватися. Жити, а не відкладати. Н е в і д к л а д а т и!

Професор інформатики навів докази того, що люди живуть в Матриці

Реальність-симуляція набагато складніша сучасних ігор Відомий фахівець з інформатики та професор Массачусетського технологічного інституту впевнений, що люди з великою ймовірністю живуть в комп'ютерному симуляторі, хоча і не стверджує цього на 100%. Так-так, на зразок того, що описувався в культовому фільмі «Матриця». Ідею про людство, що живе в реальності-симуляторі, яка контролюється роботами, піднімають регулярно в академічних колах, не цураються її і відомі постаті на кшталт техно-магната Ілона Маска (Elon Musk). У новій книзі Ризваном Вірка (Rizwan Virk) під назвою The Simulation Hypothesis (Гіпотеза симуляції), опублікованій в квітні 2019 року, ідея розвивається далі. Наприклад, вивчається питання, скільки буде потрібно часу, щоб людство довело технології до рівня, коли буде можливе створення власної реальності-симуляції. Обгрунтовуючи свою точку зору професор посилається на квантову невизначеність, кота Шредінгера і тому подібні речі. Він розвиває ідею, відзначаючи, що фізичний світ насправді не фізичний, а інформаційний. Він заявив журналістам: «Правда в тому, що ми багато не розуміємо про нашу реальність, і я думаю, що швидше ймовірно, ніж ні, що нас оточує якогось роду симулюваний всесвіт». Також він додав: «Дивіться, це набагато складніша відеогра, ніж ті, що створюємо ми, точно як сучасні World of Warcraft і Fortnite набагато складніше Pac-Man або Space Invaders».......

Живи легковісно ....

А чому ви мені раніше не казали, що життя з кожним роком крутіше, легше і цікавіше, га? Зовсім як у Іздрика: хрипи свою пісню живи легковісно важке – ні до рук ані до голови похерюй проблеми будь завше у темі і в темпі довільному просто живи живи і люби бо любити так мило лети і кохай бо кохати – святе тримай свою хвилю ще рано в могилу і навіть у рай хоча місце ще те ...

Моя вам порада.

"Моя вам порада. Друг засумував - підтримай. Не нависай над ним, трошки покрути регулятор уваги. Каву йому зроби, подивися - що у нього там з сигаретами? Вранці став на позиції, ковдри тобі вже не потрібно - накрий нею сусіда, який тільки ліг з бойового чергування, але постарайся не розбудити. Не говорив з мамою тиждень - терміново телефонуй. Кохана образилася - не наважуєшся сам поговорити, то запитай через спільних друзів: чому? Брат не домив посуд - домий за ним. Запитай - що у нього трапилося? Не педалюй, не лізь обійматися. Просто спокійно домий за нього посуд. Не розпалюй в печі, якщо не вмієш. Попроси когось, а сам зроби за нього іншу справу. Знайшов у себе чужу річ - оголоси. Пропала твоя - запитай. Помилився - проси вибачення. Помилилися перед тобою - щиро прости. Роби подарунки. Якщо зроблять подарунок тобі - обов'язково користуйся. Їдеш на таксі - додай від себе десять гривень. Скажи - за те що затримався вдома, пізніше вийшов. З будь-яких накопичень завжди відкладай від п'ятої до чверті на безповоротну допомогу друзям. Просто викресли ці гроші з обліку та обігу, прийми це як бетонний факт. Любиш - признайся. Відмовили - прийми і піди. Погодилися - прийми і неси. Ніколи не ображай жінок після третього дня сварки. Емоція вийшла - все, мовчи або йди. Ніколи не дорікай, якщо конфлікт вичерпаний. Зустрів мос%аля - переступи його, як г@вно. Життя просте і прекрасне. Якщо дотримуватися правил і переступати через г@вно." Look Gorky (С)
1
2
случайный контент