Активность: все открытые посты по тегу

балачки

(новые сверху), стр 2

У каждого (если у вас еще нет, значит будет) есть вонючая обувь. Советов по устранению атских благовуханий можно найти много-премного, но... Меня интересует ПОЧЕМУ такое происходит? И почему после устранения благовоняний всё равно через некоторое время кроссовочный аромат возвращается? Даже если по несколько раз в день мыть ноги, менять носки, проветривать обувь. Думаю это связано с потовыделением\потоотделением и бактериями - я в интернетах не искал. По свободе гляну.

Весной2022 ехал я на Тюхтие (или Тюхтием) куда-то. Не помню куда, или в магазин, или из магазина. Проезжаю возле домов, слышу кто-то чё-то празднует, смех, крики, тишина, потом снова громкий смех. И вот совершенно случайно (а случайностей не бывает) у Тюхтия слетела цепь. Остановился я шобы піджабунити Тюхтия и услышал как маленький ребятенок из той компании говорит: И сразу же после этой фразы раздается громкучий (громкий) хохот и нечеловеческий смех. Как прояснилось, это родители учили ребятенка "правильному патриотизму". Подремонтировал я Тюхтия, шото подумал... и поехал дальше.

- подремонтировать - ну сказать, что я ШОТО подумал - это ничего не сказать. Додумывайте (додумайте) сами о чём я мог подумать.

Судя по показателям сео-гугло-статистики, блог сервис почему-то показывается по поисковым словам "голые письки и голые сиськи".Увидел я в статистике это и вспомнил историю. Я точно не помню кто и что, кто кому кум/кума/сваха/сват/теща/тесть... а также не помню каким хреномакаром эта семья имеет отношение к моим уродственникам. Было это где-то в 198х или в 199х годах. Український хлопець Петровасій привів свою майбутню жінку-росіянку Мотрону знайомитись зі своєю сімєю. І якось так сталось: Мотрона пожалілась Петровасію що їхній якийсь родич (я точно не пам'ятаю хто) її принижує. Не одноразово говорив їй: "Зараза, я помою писик, а дальше будет вино". Потім нарешті з'ясувалось що то була не "зараза", і не "пісік", і не "віно". Їй хтось із Петровасійної сім'ї сказав: "Зараз я помию писок, а дальше буде видно". Тут потрібно пояснити як так сталось, що росіянка Мотрона почула ʼЗараза, я помою писик, а дальше будет виноʼ, але пояснити тут треба тільки про пісік і віно.

писок (пысок)

- морда, обличчя, рожа, страшномордіє

а дальше буде видно

- далі буде видно (зрозуміло) що робити блог сервис блог-платформа

Пока что разбирайтесь. Если что не понятно - подскажем, поможем. НО!!! Вспомните когда вы впервые попали вна фб вк или слейт... Там абсолютно всё было понятно с первого раза?

Первый в истории человек, совершивший выход в открытый космос, дважды Герой Советского Союза Алексей Леонов умер в Москве на 86-м году жизни. Об этом сообщила в пятницу ТАСС его помощница Наталья Филимонова. "Алексей Архипович скончался в госпитале имени Бурденко после продолжительной болезни", - сказала Филимонова. По ее словам, прощание и похороны космонавта пройдут 15 октября на Федеральном военном мемориальном кладбище (Мытищи, Московская область). В пресс-службе российского Центра подготовки космонавтов (ЦПК) подтвердили ТАСС информацию о смерти Леонова.30 мая этого года он отметил 85-летие. Его юбилею 29 мая посвятили выход в открытый космос члены экипажа Международной космической станции Олег Кононенко и Алексей Овчинин. На их скафандрах были прикреплены надписи "Леонов № 1" и "С днем рождения, Алексей Архипович". Также они вынесли за борт станции портрет с его изображением. Леонов совершил два космических полета, налетав в общей сложности 7 суток 33 минуты. Первый полет состоялся 18-19 марта 1965 года, в котором космонавт был вторым пилотом корабля "Восход-2" (командир - Павел Беляев). В ходе него 18 марта Леонов первым в мире вышел в открытый космос. В ходе второго полета 15-21 июля 1975 года как командир экипажа участвовал в первой стыковке космических кораблей разных стран - "Союза-19" (СССР) и Apollo 18 ("Аполлон-18", США). Тогда на орбите состоялась встреча и историческое рукопожатие членов двух экипажей - Алексея Леонова, Валерия Кубасова, Вэнса Бранда, Томаса Стаффорда и Дональда Слейтона.

Протестні рухи й естетичні революції здебільшого підносять гасло нового бачення світу, і це нове бачення, формування іншої естетичної свідомості має не в останню чергу постати завдяки вживанню доступних у той чи інший час наркотичних речовин. Так було, зокрема, і на початку ХХ століття, коли модерністи-бодлеріанці захопилися розкошами "штучного раю". Українські письменники усім цим тоді пильно переймалися. Тут було й епатування ненависних обивателів, і данина моді, й наголошення розриву з надмірним моралізмом літературних батьків. Мабуть, найпослідовнішим і найвитонченішим співцем квітів зла у наркотичних парадизах був у нас Максим Рильський. У десяті роки він належав до такого собі "товариства поетів-антропофагів", юних бунтарів, що сповідували епатаж, дендизм, звірялися у своїй любові до гріха й "отрутної" краси. Серед київської золотої молоді, як свідчив Рильський уже в написаних через багато десятиліть підрадянських мемуарах, модним тоді став кокаїн, що змінив ефіроманію попередніх ґенерацій. У кожному мистецькому поколінні були свої уподобання й моди: коли Теофіль Готьє описував декадентський "клуб гашишистів", то Шарль Бодлер уславлював опіумні видива. Молодий Максим Рильський утверджувався якраз в амплуа бодлеріанця: про це свідчить і його рання автобіографічна проза. Водночас ці оповідання, що друкувалися переважно в київському модерністському журналі "Українська хата", засвідчують і вміння майбутнього метра вітчизняного неокласицизму зберігати щодо модних захоплень певну іронічну дистанцію. Роль, епатажна манера поведінки тут іноді ставали важливішими, ніж серйозні маніфести. Костюм, зовнішність сприймалися у відповідно зорієнтованому середовищі як частина літературної діяльності.

Опіум

У десяті роки минулого століття серед київських "антропофагів" та їхніх симпатиків дуже популярним став російський переклад знаменитої автобіографічної книжки Томаса де Квінсі "Сповідь англійського пожирача опіуму". Цитатною "квіткою зла" у поезії Максима Рильського стає "небесно-синій мак". І опіуму дим у мертвий час півночі По келії пливе, і в тьмі його встають Лиця незнаного ясні недвижні очі, І заворожують, і світять, і зовуть… Це з вірша "В високій келії самотньо таємничій", уміщеного в збірці 1926 р. "Під осінніми зорями". А поезію "Каламутні води", що мала входити до задуманого циклу "Отрута", автор так ніколи й не оприлюднив. Присвята "Золотокосому Жені-піаністові" ніби натякає на якийсь реальний спогад: Я пам'ятаю ті блаженні муки - І залізниці темно-синій дим. Я пам'ятаю, як тремтячі руки Виймали пляшку з ядом чарівним. Цикл мав стосуватися "отрутного" досвіду молодих бунтівливих шукачів заборонених гріховних насолод. У всьому цьому багато епатажності, бажання водночас і привернути до себе увагу, і провести демаркаційну лінію між своєю ґенерацією й поколінням батьків, розмежуватися з безнадійними філістерами, яким небачена врода, що являється в опіумному диму, незрозуміла й чужа. Звичайно ж, досвід розширення свідомості цікавив не лише поетів. Адже початок століття став добою ціннісного хаосу, розхитування усіх основ і засад, тож втеча від неприйнятної, тривожної й травматичної реальності була особливо бажаною.

Морфій

У роки непу, тобто в середині двадцятих, ще функціонував чорний ринок, що реагував на запити споживачів. Розповсюджувачі наркотиків з'являються, скажімо, у блискучому романі Віктора Домонтовича "Доктор Серафікус". В інтер'єрі ресторану в центрі Києва, оформленого в східному стилі, з султанами, напівголими одалісками й пишновеличними павами, привертали увагу трохи дивоглядні відвідувачі: "Між столиками каварні ходили якісь невизначені підозрілі особи: юнаки в пальтах з підведеними комірами і з зеленими виснаженими обличчями дідів та діди в довгих чорних сурдутах пасторів з рожевими обличчями юнаків. І ті, й ті мали вигляд театральних убивць із непершорядної сцени. Вони нахилялись до вуха тих, що сиділи за столиками, і пошепки пропонували кокаїн і морфій". Зрозуміло, що зі згортанням непу й цілковитою забороною приватного бізнесу цей підпільний ринок коли й продовжував існувати, то у непорівнянно менших масштабах.Джерелом заборонених насолод завжди був Схід. Валер᾿ян Підмогильний, ще один класик літератури двадцятих, вважає за потрібне детально розказати про походження банки з гашишем, яку випадково отримав його персонаж. У "Повісті без назви", що її Підмогильний писав уже в тридцяті в очікуванні неминучого арешту, йдеться про доволі часто тоді аналізовану ситуацію так званого філософського самогубства.

Гашиш

Герой цілковито розчарований у всіх життєвих цінностях, співіснувати з радянською дійсністю йому непросто. Коли гине його брат-революціонер, серед отриманих у спадок речей знаходить банку з незрозумілим написом "Bandja". Порившись у словниках, спадкоємець з᾿ясував, що став власником чималої кількості гашишу. Коли при початку ХХ століття, в п'янкій атмосфері раннього українського модернізму, принадність небесно-синього наркотичного маку, цієї символічної квітки зла, змушувала забувати про гірке похмілля, то в похмурій атмосфері вже сталінських часів, герой Валер᾿яна Підмогильного добре знає про неминучість тяжкої реакції, якою платить за хвилеву насолоду. Але готовий прийняти страждання, аби мати змогу хоч ненадовго втекти від осоружної реальності. Він також певен, що викуривши останню цигарку, спорожнивши заповітну банку, остаточно втратить смак до життя. Ритуал самогубства у нього заздалегідь детально розроблений. Повість зосталася незавершеною, бо автора арештували як ворога народу. А "остання цигарка" стала в такому контексті похмурою метафорою трагічного міжчасся. При кінці ХХ віку українська культура знову переживає велику революційну трансформацію. І в перше порадянське десятиліття інтерес до заборонених тем, сюжетів, до різноманітних перверсій (Юрій Андрухович навіть виніс це принадне слово у заголовок свого гучного роману) просто зашкалював. Чого тільки не пробували, до прикладу, герої Тараса Прохаська! Вони ще й теоретизують про переваги наркотичного бачення, про вплив марихуани та змагання з "рефреймінґу канабієнзі". Світ, сприйнятий у насвітленні такого досвіду, справді зовсім інакший, про життєподібність і пізнаваність уже навіть не йдеться. А колекція вражень від дійсності стає неймовірно барвистою й розмаїтою.