Сообщения Borys с тегом
копіпаста
, стр 2

1 2 3 4 5
Чи потрібно позбавлятися від травм?... (0)
У своїй попередній замітці про психоаналітичну терапію я не торкнулася питання, від якого вважають за краще ухилятися теоретики практичного психоаналізу. Питання полягає в наступному: чи завжди травма є тим, від чого необхідно позбавлятися. Причина ухилення в тому, що психоаналіз обґрунтовує своє існування беззастережно позитивною відповіддю на це питання. Уже Фуко у своїй книзі "Народження клініки" вказав, що концепти хвороби і терапії - це мінливі соціальні конструкти. Іншими словами, те, що ми називаємо хворобою - це не стільки певний об'єктивний феномен, як спосіб його інтерпретації. З цієї причини певний стан організму людини, який в рамках певної світоглядної парадигми вважається таким, що потребує терапії яко відхилення, в рамках іншої світоглядної парадигми може вже не вважатися таким. Розробці терапевтичної методики логічно передує уявлення про те, як повинен функціонувати організм людини в нормальному (здоровому) стані. Саме до цього стану нормальності терапія і покликана наблизити пацієнта. Розробка нових методів терапії та удосконалення вже існуючих - основний предмет турботи таких дослідницьких сфер як психоаналіз, психологія і психіатрія. Але саме теоретичні підстави цих розробок (уявлення про нормальний стан, яке повинно стати результатом успішної терапії), рідко стають предметом критичного розгляду. Наприклад, існує безліч наукових робіт, котрі вказують на спільність тих, кого вважають геніями з пацієнтами психіатричних клінік, але умовність такого протиставлення, як правило, залишається на рівні неартикульованої інтуїції. Інший всім відомий приклад тут - Ніцше. Його божевілля прийнято вважати спонтанною подією, хоча, як зауважує Дельоз, у нас немає підстав говорити про двох Ніцше: до періоду божевілля і після, був лише один Ніцше, філософські роботи якого існують в одному континуумі з божевіллям, котре розвивалось. У психоаналізі травма зазвичай розглядається як асимільованих досвід, який не підлягає психологічній переробці. Психоаналітик покликаний допомогти пацієнтові піддати травматичний досвід психологічній обробці, тобто нівелювати дію травм. Повернемося тепер до згаданого мною питання: чи завжди потрібно позбавлятися від травм? Я готова посперечатися, що не існує жодного толкового письменника, котрий не має в арсеналі свого життєвого досвіду невиліковної психічної травми. Позбавити такого письменника дії його травматичного досвіду - значить вбити в ньому письменника. Це стосується не тільки письменників, а й будь-якої іншої людини. Травма може бути розглянута як неминучий наслідок придбання нового досвіду, адже новий досвід, за визначенням, відмінний від старого, а значить не може повністю асимілюватися з ним в несуперечливе ціле. Формування особистості обумовлено придбанням нового досвіду. Особистість - це колекція шрамів, які залишилися від травм, завданих життям. Потрібно бути абсолютно позбавленим почуття смаку в людях, щоб намагатися перетворити їх на безформну аморфну ​​масу - пацієнтів психоаналітичних кабінетів, котрі вилікувалися від травм. © Julie Reshe >>>
2018-May-29, 09:51
Парадокс Тесея... (0)
"Чи існуєте Ви, містер Джонс ?" Станіслав Лем, "Зоряні щоденники Іййон Тихого — Подорож 23-я
Хочу заявити зі стовідсотковою впевненістю - у людини немає душі. Щоб не говорили просунуті на містиці, але немає нічого цілісного в людині, що змогло б перейти в інший Світ. Якщо поглянути прозорливим поглядом у майбутнє, то відсутність душі стає очевидним і незаперечним фактом. Так само помітно, що в майбутньому людство саме винесе собі смертельний вирок. Катом виступить наука, дуло пістолета якої вже знаходиться біля нашої скроні. Чекати залишилося не довго, відлік почався.... Про все окремо. У людини є руки, є ноги, є голова і все це добро має властивість губитися від травм чи через кохання. Але вчені в майбутньому зможуть надати протези замість втрачених частин тіла. Завдяки жартівливому закону Мерфі є шанс, що з часом всі кінцівки поміняються на протези. Серце, шлунок і нирки теж замінимо, на жаль, через старість і знос. Мозок, святая святих, саме надійне сховище паролів, найбільший банк порно, і в ньому варто очікувати змін. Мозок можна зробити більш надійним, більш ємним - імплантати. Вони збільшать пам'ять, підключать до інтернету і змусять відчувати оргазм за бажанням. З часом мозок обростає імплантатами, одні шматки біологічної маси викидаються на корм собакам, інші відживають своє, і залишається одне залізо. Що ми маємо в кінцевому підсумку? Істоту, яка може взагалі не мати в собі біологічної маси. Вона краща, вона швидша, вона розумніша за Оригінал. І ось в чому питання, людина, котра пройшла через подібну процедуру - чи може вона вважатися самою собою? Що має механічний Бог спільного з початковим набором шматків м'яса, який з'їли собаки? Тільки пам'ять. Але так як наука навчилася маніпулювати з мозком, то отже навчиться і з пам'яттю. Тут і починається вся содомія, вся сіль - настав той момент, коли людство вбило себе і переродилося в щось нове. Виникає безліч нових можливостей. Тепер, шановний читач, ти можеш скопіювати свою особистість і відправити її по інтернету на Марс, або підкорювати галактику Андромеди в космічному кораблі поки сам будеш попивати електроліт на галявині. Можеш зробити безліч копій себе Великого і влаштувати знатну оргію. Можеш вкоренити собі спогади Володимира Володимировича, чи ба - навіть його особистість, і захопити Крим у віртуальній реальності. Якщо ти загинеш, то тебе відновлять із заздалегідь записаного образу. Ти безсмертний. Ти можеш обрати лик сатира, чи багатотонного левіятана. Ти можеш накінець перенести свою свідомість в тостер, чи переселитися в комунальне тіло з легіоном свідомостей і розчинитися в ньому. Свідомості можуть об'єднуватися, можуть розпадатися - сам факт буття свідомості вже порушений. Відтепер весь багатий духовний Світ - це лише набір байтів, який переналаштувати можна швидше, ніж скопіювати архів Саши Ґрей з диска C, на диск D. А де душа, шановний читачу, в цьому хаосі? Цілісна, єдина - знайди її. Що буде відправлятися в інший Світ? І як? Частинами чи всім скопом? Не пускати ж в райські гущі таких істот значить дискримінувати. Насправді ж просто душі ніколи не існувало..... Прийшов час відкинути старі стереотипи - вже зараз видно схід нового Світу. >>>
2018-May-29, 10:09
Від смерті нікуди не втечеш….... (0)
Якщо хтось думає, що Воробус захворів чи забив на блог, то ви помиляєтеся. Просто банально не мав часу дописувати на ресурс. Та й зараз особливо не маю, тому довгих вступів робити не буду, а перейду до теми сьогоднішньої публікації. А вона буде про життя в цьому нелегкому світі. Нещодавно інтернет підірвав допис відомого актора – Ричарда Гіра, який сказав, що «Ніхто з нас не вибереться звідси живим…». Після того, як я прочитав весь допис – можу погодитися з цією людиною. І справді радіти треба життю поки воно є, а то ти не знаєш що з тобою станеться вже завтра. Як приклад він наводить двох людей. Жіночка, яка ціле життя за собою слідкувала, їла здорову їжу, постійно консультувалася з лікарями, не вживала спиртного, займалася спортом у 76 дізналася що в неї рак шкіри. Це вже діагноз і рак невиліковний. Інший чоловік ціле життя пив, їв все що хотів, спортом не займався, до лікарів ніколи не звертався. Зараз йому 81 рік і він почуває себе чудово. Може навіть молодим давати фору. Як би ви не намагалися, ви ніколи не сховаєтесь від своєї внутрішньої отрути. Рано чи пізно вона вас наздожене. Як сказала смертельно хвора жінка: «якби я знала, як закінчиться моє життя, то ніколи б не слухала лікарів, а жила б у своє задоволення». Світ побудований так, що рано чи пізно нас всіх чекає одна дорога. Хтось піде в пекло, хтось на небеса, але помремо ми все рівно. Пригадується фільм «Пункт призначення». Сюжет був наступний: Жіночка їхала в транспорті й в один прекрасний момент їй приснилося що зараз буде аварія після якої всі загинуть. Минув час, вона прокинулася й зрозуміла що це був віщий сон. Людей то вона врятувала, але потім події у фільмі почали так складатися, що всі люди, яких жінка врятувала почали вмирати. Завершилося все плачевно. Тому що від смерті нікуди не втечеш. Вона все рівно за тобою прийде. Як і Ричард Гір, так і Воробус радять нашим читачам жити у своє задоволення. Хочеш щось зробити, то роби, бо потім такого шансу може вже й не бути. Насамкінець, цитую слова відомого актора, які він написав насамкінець: «Робіть те, що вам хочеться. Їжте смачно, засмагайте на сонці, не соромтеся лінуватися. Будьте дурними і дивними, але будьте собою. Адже на все інше просто немає часу!». Незабаром продовжимо… Залишайтеся з нами…. vorobus.com >>>
2018-May-30, 12:13
Дума про дауншифтинг... (0)
Є люди, які хочуть пізнати неодмінно все, і є люди, яким нудно від того, що вони вже пізнали. І ось другі мовчать, щоб не було гірше, а перші втручаються буквально усюди, сподіваючись зробити краще, чим часто нервують оточуючих. Такі люди не сприймають реальність, як карась не сприймає пательню. Наповнюючись тріском, підсмажуючись від дотиків Світу, вони вважають, що і для Світу ці дотики не повинні пройти безслідно. Їх активні спроби залишити слід викликають у Світу, в особі начальства і дружини, загострення інстинкту самозбереження, що своїм наслідком має повний набір неприємностей, іменований життєвим досвідом. І ось коли вони нарешті вирішать, що їх життєвий досвід вже достатній, вони втихомирюються і складають казки про сивку, котру загнали круті гірки - куди їх насправді ніхто не гнав, - у той час як нормальні коні скакали по нормальних дорогах, бадьоро підмахуючи хвостами, і їли собі в стійлах овес. І тоді їх погляд звертається до дітей. Вони, дорослі, вчать дітей, як би вони досягли того, чого повинні досягти діти, якщо б вони, дорослі, могли цього досягти. Це називається передавати досвід. Тоді для дітей починається ще те життя.... Дитячі мрії рідко збуваються. Хочеш стати двірником, а стаєш академіком. Хочеш вставати раніше за всіх, вдихати чисту прохолоду світанку, шарудячи гнати мітлою осіннє листя, поливати асфальт зі шланга, збирати всякі цікаві речі, втрачені напередодні перехожими, вітатись з мешканцями округи, котрі йдуть собі на роботу - всі тебе знають, всі посміхаються, і ніяке тобі начальство не страшне - їх багато, а двірників не вистарчає, тебе не понизять по службі - банально нема куда, не звільнять - адже тоді самим вулиці доведеться мести. А замість цього тягаєшся зі скрипкою в музичну школу, з величезною папкою - в художню, з портфелем підручників - на курси англійської мови, отримуєш прочухана після батьківських зборів, маршируєш в піонерських таборах, займаєшся з репетиторами, трясешся перед випускними іспитами.... Наживаєш неврастенію після конкурсів, сесії, курсових робіт, диплому, розподілу ... мама в непритомності, тато дзвонить старим друзям, одружуєшся, стоїш в чергах, отримуєш квартиру, купуєш меблі, захищаєш кандидатську. А діти підростають, і хочеться ж тільки, щоб вони були щасливі. І так без перерви: начальству потрібні статті, дружині - шуба і машина. Дітям - штани і велосипеди, потім - кишенькові гроші і свобода, потім вища освіта, потім їм потрібні дружини і чоловіки, а тобі потрібна лише швидка. Діти роз'їжджаються по містах, одружуються, стають на ноги, перестають тобі писати, добре, що ще хоча б вітають зі святами. Ти стаєш дідусем, виходиш на пенсію і отримуєш можливість робити все, що душі твоїй заманеться. _________________________ І, отримавши, нарешті, можливість робити все, що душі завгодно, ти йдеш в ЖЕК і легко влаштовуєшся двірником. Тепер ти встаєш раніше за всіх, вдихаєш чисту прохолоду світанку, шарудячи ганяєш мітлою осіннє листя, і всі мешканці округи знають тебе і, йдучи на роботу, вітаються з тобою і посміхаються. І ти поливаєш асфальт зі шланга і думаєш: невже Світ влаштований так, що обов'язково треба зробити коло довжиною в життя, щоб прийти до того, чого хотів? Напевно - це неправильно. І вся надія, що хорошу сивку гіркам не загнати .... >>>
2018-May-30, 13:15
Один день яко вічність... (0)
Головне правило реальності - не заплутатись в своїх ілюзіях.
1 день: Що? Чому я ще живий? Що зі мною? Пам'ятаю, як мене збиває машина, я падаю, втрачаю свідомість. А тепер навколо мене зібрався цілий натовп людей, якийсь нервовий мужичок стрибає навколо мене, постійно щось промовляючи, всі дивляться на мене так, ніби зі мною щось не так. А на мені ні подряпини. Як таке могло статися? 1 тиждень: Показався лікарю. Він ніяких відхилень не знайшов, сказавши що мій організм працює як годинник. Однак після того як у мене взяли з пальця кров, поріз затягнувся за лічені секунди. Благо що лікар на це не звернув жодної уваги. Прийшовши додому навмисно вколов себе повторно. Було страшно зробити собі боляче, але нічого не сталося. З уколу витекла одна маленька крапелька крові і відразу затягнулася. Зі мною явно щось не так. 1 місяць: Абсолютно пропало відчуття голоду і сну. Як виявилося я тепер абсолютно спокійно можу провести цілий тиждень без їжі та води і нічого мені з цього не буде. Прикольна особливість. Однак звички, вироблені роками, все одно дають про себе знати. Іноді хочеться з'їсти чогось смачного, морозива або смаженого м'яса. Не тому що хочеться їсти, а просто заради смаку. 1 рік: Сьогодні сталося непоправне. Сьогодні я мав загинути вдруге у своєму житті. Ми з дівчиною їхали пізно вночі по гірській дорозі. Я був так нею захоплений, що не помітив повороту і вилетів з дороги. Ми разом з машиною шубовснули в прірву. Пам'ятаю тільки, що в самий останній момент встиг лише обійняти свою кохану і щось прокричати наостанок. Отямився я неподалік від тієї купи металу, що раніше була автомобілем. Врятувати кохану я вже не міг. А на мені як і раніше не було жодної подряпини. 10 років: Ті 10 років, що я провів на службі за контрактом, зробили з мене справжнього бійця. Я вивчив науку виживання, благо що з моїми здібностями це виявилося набагато простіше, ніж іншим. Служба у гарячих точках допомогла мені сховатися від думок на тему того, хто ж я є. Коли ти сидиш під кулями, мало кого цікавить - яке в тебе минуле і якими особливими уміннями ти володієш. Головне - тут і зараз. Для мене мій полк став другою сім'єю. Однак навіть їм я не скажу про те, що під час наших нічних вилазок мене вбивали вже раз 5 або 6. Хоча я і сам вже й не пам'ятаю скільки точно. Благо, що після повернення на базу мені вдавалося пояснювати те, чому на мені немає ні подряпини. Та й мало кого це хвилювало. Живий, і добре. Без зайвої скромності скажу, що з часом я навіть став для наших таким собі талісманом, який приносить удачу. Ха! Як би я хотів, щоб було саме так. Всі хлопці в це вірили до того моменту, поки по нашій позиції, під час чергових боїв, не вдарила ракета. Більше вірити у щось було нікому, тому на місці нашої дислокації не залишилося нічого. Крім мене. 100 років: Як же швидко розростається людство. Ще, здавалося, вчора, нас було трохи більше 7 млрд., а за якісь неповні 100 років ми наблизилися до 20! Як мені здається це викликано небувалим технічних ривком в медицині, комп'ютерних технологіях, біоінженерії. Щоб врятуватися від голоду, люди почали освоєння морського дна, будівництво морських ферм і доступного житла під водою. З'явилися перші міста-мільйонники. А от з проектом міст на Місяці, на жаль, нічого, поки що не вийшло. Отримавши доступ до комп'ютерів, людство втратило всякий інтерес і прагнення до зірок. Тепер кожен має імплант, який з'єднує всіх людей в одну інформаційну мережу. Розмови, тепер, використовуються тільки в якості гарного тону та й то, всі намагаються його звести до мінімуму. В основному ж використовують т. зв. "телепатію". А якщо точніше то спеціальну програмку, яка дозволяє передавати думки один одному. Стоячи біля витоків фірми, яка першою почала виробляти такі чіпи-імпланти я не можу неупереджено сказати, добре це чи погано. Але люди самі вибирають своє майбутнє. 1000 років: Яким же нудним стає життя. Здавалося б - у мене все є. Є компанія, яка за 1000-річну історію завоювала репутацію таку, що може посперечатися з деякими країнами. Я вже мовчу про прибутки від неї, адже кожен день народжується людина, якій необхідні набори плат, чіпів і нейроінтерфейси для нормального функціонування в суспільстві. А на ці частини - у моєї фірми повна монополія. Жінки, вплив, зв'язки, влада, все стає неважливим. Все те, що раніше мене хвилювало - відійшло на другий план, залишивши тільки невеликий наліт якихось приємних спогадів. Єдина втіха, що я собі знаходжу - це наука. Вона приносить мені справжню насолоду своєю непередбачуваністю. Невідомо, які відкриття будуть здійснені протягом якихось 100 років. 10000 років: Роки проносяться повз мене. Я не те, щоб завжди прагнув до життя відлюдником, але, на жаль, так вийшло, що всі мої знайомі помирають раніше, ніж я зможу отримати про них хоч якесь яскраве враження. Череда знайомств, осіб, імен, дат - тепер нічого для мене не значать, зливаючись в одну сіру, монотонну фарбу, яка тепер представляє все моє існування. Мода, музика, література, все що раніше мене розважало тепер здається мені повторенням того, що вже було раніше. Не так давно, кілька століть тому, людство черговий раз вийшло на черговий виток наукового прогресу. Людям підкорився Космос і вже через якесь століття весь науково-технічний потенціал працював на те, щоб покинути Землю. І ось сталося - величезні космічні лайнери вирушили в неосяжні простори космосу, залишивши за собою запилений, втомлений Світ - колиску Людства. Залишився і я, оскільки вирішив, що мені немає місця в Новому Світі. 100000 років: Вчора ... А може вже й не вчора. Я не пам'ятаю. Був льодовиковий період, який тривав може день, може годину, може століття. Я не знаю. Я вже дуже давно перестав зважати на час. Складно відраховувати те, що не має над тобою влади. Блукаючи по засніженій пустелі я намагаюся знайти щось, що може привернути мою увагу, але все марно. 1000000 років: Я бачив, як життя вмирало. Я бачив, як через насування льодовиків чи посухи вимирали цілі види. У результаті всіх катаклізмів, котрі я пережив, мене відвідала думка, що я залишився зовсім один на цій Планеті. Тут була вода, сонячне світло, прийнятна температура. Але зовсім не було Життя, окрім мене. Але одного разу сталося те, що змінило звичайний хід речей. Кров. Звичайна кров, що тече у венах, через безглузду випадковість потрапила у воду океану. Спочатку я не надав цьому значення, але через якийсь незначний проміжок часу я помітив істот, котрі дуже віддалено, та ще й при належній фантазії, нагадують риб, що вистрибували на берег. І тут у мене зажевріла надія на те, що відтепер я буду не один. Пройде ще зовсім небагато часу і я знову почую і побачу щось нове, щось, що зможе мене здивувати. Можливо в мене навіть вийде навчити чомусь цих нових, поки що невідомих мені істот. Це було б чудово. Потрібно лише трохи почекати. Але це я вже вмію на відмінно, час навчив мене цьому. Я буду наглядати за новим Світом. Я чекатиму..... >>>
2018-May-30, 13:32
Протистояння... (0)
Перші ознаки літа - це коли ти лягаєш спати і, закривши очі, починаєш думати про нескінченність, про те, як складно влаштований цей Світ і про те, яка крихка рівновага на нашій планеті. Але тут, зовсім раптово, як гостра голка, тебе починає муляти думка про те, що ти не один у цій кімнаті. Його незрима присутність гнітить тебе, з кожною хвилиною стає все більше і більше не по собі. Ти починаєш прислухатися до тиші, намагаючись не роблячи ніяких рухів визначити, хто твій ворог. Незабаром, після декількох хвилин перебування в личині зайця, тебе пробиває холодний піт, приходить усвідомлення того, хто цей твій нежданий сусід, хто твій незримий Противник. Його викриває дзижчання - монотонне, воно невтомно наближається до тебе. Ти розумієш хто він, а він розуміє, хто ти. І ви обидва чудово усвідомлюєте, як пройде ця ніч - ніч боротьби. За багато століть твій рід і рід твого ворога прекрасно вивчили один одного. Ви знаєте всі хитрощі і тактичні прийоми. Ця ніч не відрізнятиметься від багатьох тисяч інших - буде бій. Твоїм ворогом рухає бажання знекровити тебе, позбавити життєвих сил. Ти ж, у свою чергу, бажаєш лише спокійного сну, ти не бажаєш своєму опонентові смерті або фізичних каліцтв, хочеш лише того, щоб він залишив тебе в спокої. Тебе все сильніше і сильніше хилить на сон. І ось вже тоненьке дзижчання для тебе перетворюється на рокіт двигунів нацистських бомбардувальників котрі летять знищити і відняти найдорожче у твоїх дідів. Раптом щось торкається твого носа, ти здригаєшся і повертаєшся в Реальність; тягнешся рукою, щоб змахнути супостата, але вже традиційно прамахуєшся і знову чуєш характерний монотонний звук над вухом. Ти вирішуєш взяти противника змором - закутатися в ковдру повністю. Єдине, чого ти не оцінив, це температури - за вікном спека. Твій супротивник знає це, він теж вичікує, він вичікує того, коли ти скинеш свою броню. Йому нікуди поспішати... Не витримавши кочегарки печі концтабору ти скидаєш захисний кожух і оголюєш філейні частини. Йому тільки цього й треба. Він негайно прямує в атаку і забирає трофей - кілька мілілітрів твоєї крові. Завтра вранці ти виявиш пропажу і вирішиш боротися з ворогом серйозніше, але він буде вже не один .... >>>
2018-May-30, 13:36
Конгруентність нашого буття... (0)
Нещодавно прочитав один пост на одному з новинних порталів, який твердив: "Будь СПРАВЖНІМ". Він посіяв в мені насіння Хаосу: "Що? Справжнім?? Вилити оте все лайно, що сидить у тебе в грудях на людей, які тебе оточують? Говорити всім і кожному, що ти про них думаєш насправді? Поводитися, як навіжений в очах громадськості? Адже я таким чином покажу справжнього себе, свою сформовану думку, яка суттєво відрізняється від типової звичної людської свідомості, яку їй нашептали: батьки, друзі, колеги, інтернет, ТБ та інша фіґня?? Чи вистачить сміливості у самого автора отого поста бути справжнім? І що спонукало його зробити цей пост? Його справжнє "Я"? Воно, чи просто зараз в моді говорити, розмірковувати про буття, щастя, успіх???" Дуже багато запитань, на які я, на жаль не зміг дати відповідь. А чи готовий шановний автор згаданого посилу нести відповідальність перед тою наївною людиною, яка, побачивши твій пост, подумає: "А й справді, чому це я не показую людям себе справжнього?". І коли соціум побачить правдиве внутрішнє "Я" цієї людини - не сприйме його, подумавши: "Що це за відпарений?" Коли люди почнуть відвертатися від нього, не сприймаючи його "справжнього", не вдумуючись в природу його вчинків тому що їм це нахрін не треба. Кожен зі своїми проблемами, кожен обмежений рамками, які ставить навколишнє суспільство, кожен вариться у своєму маленькому світі, як фрі в олії яке ти замовляєш в Маку. Навіть цей касир в фастфуді, який продає тобі цю картоплю, він стоїть там тому що він справжній??? Не думаю. Швидше за все це лох, який не знайшов себе в житті, студент, якому не вистачає грошей на життя, дівчина чи молода людина, яка хоче прикрасити свій світ: купити омріяні кросівки Rebook, Nike, New Balance чи ще якусь нісенітницю, бо це просто модно. Нікому не потрібен ти справжній, ти потрібен в хорошій обгортці і з добре поставленим мисленням, яке сформоване кимось або чимось. Наше "СПРАВЖНЄ" - воно густо засране пропагандою: сексу, успішності, чужими думками; всі хочуть виділитися із сірої маси - бути справжніми, але всі вони б'ються об стінки маленького світу, котрий їм хтось надиктував, немов риба на березі водойми. Автору згаданого поста я хочу сказати лише одне: бути "СПРАВЖНІМ" в нашому суспільстві можуть дозволити собі лише ті, у кого банківський рахунок нагадує золотий запас маленької країни, а ти вбогий - не галасуй.  СЛАВА ЛИЦЕМІРСТВУ ! >>>
2018-May-30, 13:38
Одкровення паталогоанатома... (0)
Привіт. Я - патологоанатом. У мене самі тихі клієнти і найкраща робота з таких, що «з людьми». На сторінках цього сайту є багато скривдженого життям народу. Продавці скаржаться на покупців, покупці на продавців, неформали на обивателів, обивателі на неформалів. Я повинен сказати, мають рацію всі. Справа в тім, що безцінний досвід, отриманий мною в ході трудової діяльності, підказує, що 80% людей за рівнем інтелекту не дотягують навіть до інфузорії-туфельки. Тупість - основна причина смерті, обганяє старість, хвороби, нещасні випадки і навіть війни на добрий десяток відсотків. Для того, щоб мої висновки стали очевидні, я поясню методику підрахунку: Якщо ви не впоралися з керуванням на обледенілій дорозі і розбилися, це автокатастрофа. Якщо ви виконали цей номер, вичавлюючи по льоду 120 км/год на літній гумі, ви - жертва власної тупості. Якщо ви отруїлися неякісними продуктами - це сумно. Якщо ви зжерли прострочені консерви просто тому, що їх шкода викидати, ви - тупий. Якщо вас вбило струмом, це нещасний випадок. Якщо ви полізли у включений телевізор «тільки підкрутити» - ви клінічний дебіл, мозок якого був мертвий задовго до офіційної кончини. Якщо ви згоріли при пожежі - я співчуваю. Якщо пожежа почалася від того, що ви п'яним курили в ліжку - ну, ви мене зрозуміли. Я кожен день виймаю видерті з коренем рулі з задубілих рук стрітрейсерів, згортаю в рулони придурків, які намагалися писати SMS, переходячи автомагістраль, збираю, як пазл, дебілів, підсвічуючих собі сірником бензобак, і змітаю в труну ідіотів, які намагалися сперти високовольтний кабель. Кінця цьому немає, що красномовно свідчить про інтелектуальний рівень населення. Не треба ображатися на інших - на дурнів не ображаються. І самі інших не ображайте - нєфіг з дурнями зв'язуватися. А якщо ви раптом вирішили, що належите до рідкісних 20% тільки на тій підставі, що ще тупцюєте по землі вухами догори, то просто пам'ятайте: це не ви такі розумні, це просто дурням щастить. Удачі всім, щастя, і до швидкої зустрічі...... >>>
2018-May-30, 13:42
Стережись, хронофагія !... (0)
Хронофагія - пожирання часу інтернетом, ТБ і т.і.
Хронофагія (пожирання часу) - це тиха чума нашого інформаційного століття. Носіями хронофагії є хронофаги. У ролі хронофаг можуть виступати як люди, так і неживі матеріальні і навіть нематеріальні об'єкти. Людина-хронофаг - це безглузде створіння, спілкування з яким не дарує радості, не збагачує інтелектуально і не робить вас кращим. Він виїдає вам мозок занудотними витрибеньками або просто тупим мовчанням. Від спілкування з хронофагами псується аура, часто болить живіт і накочує туга. Таких треба уникати. Крім хронофаг-людей, існують хронофаги-речі і хронофаги-явища. Телевізори, комп'ютери, ІНТЕРНЕТ та інші речі, винайдені колись з благими намірами, можуть в тих чи інших обставинах ставати хронофагами і знищувати наш з вами час у промислових кількостях. Вступаючи в контакт з хронофагами, ми обмінюємо наш час на НІЩО. Час просто йде, розчиняється, зникає. Ми, озираючись, не бачимо навіть руїн. Не залишається ні пам'ятників мистецтва, ні корисних винаходів, ні приємних спогадів - ніхєра. Одним із потужних стимуляторів хронофаг є наркотики, головна властивість яких, якщо вдуматися - стиснення часових проміжків і втрата спогадів. Отримавши дуже широку популярність в останні роки, соціальні мережі - ВКонтакте, Facebook, Google+, twitter etc. - впливають на людину приблизно так само, як і наркотичні препарати, і є безсумнівними хронофагами. Як і наркотики, вони по різному впливають на різні типи людської психіки. Одні люди "підсаджуються" швидше, інші повільніше; одні можуть "зіскочити" самостійно, іншим може знадобитися допомога друзів, а інколи тільки втручання фахівців. Соціальні мережі дарують людині те ж, що і конвенціональні наркотичні препарати. Людина "отримує" владу над часом, а іноді й над простором. Вона набуває впевненості в собі і думає, що повністю "контролює" своє життя, а іноді й життя оточуючих. Занурюючись у спілкування без відповідальності, людина поступово втрачає навички поводження з реальністю, і зісковзує на узбіччя життя. Залишаючись при цьому стовідсотково впевненою у тому, що все йде як треба. Озирніться навколо - і ви побачите величезну кількість тих, хто вже схильний до впливу хронофаг. Деяких ще можна врятувати, іншим вже нічим не допоможеш. Відпустіть їх йти своєю дорогою до небуття. І нехай безглузда посмішка, що супроводжує їх блукання в мережі, послужить вам пересторогою. Те, що вам здається безкоштовним, може виявитися непомірно дорогим. Бо, платою за нього буде час вашого життя.... >>>
2018-May-31, 06:06
Гра в шахи... (0)
....... - Ти зробив хід? Чоловік у сірій сорочці зі срібними запонками уважно дивився на мене, насупивши густі, з рідкісною сивиною, брови. Перед нами простягнулися 64 однакових за своїми розмірами сектора. 8 рядів, 8 стовпців, 32 білих, 32 чорних. - Ну так. - трохи запнувшись відповів я. Мої пальці вже розтискали нефритову статуетку, котра чітко зайняла своє місце в закономірному хаосі переміщення. Чоловік, подумавши пару секунд, атакував мою туру, спритно перемістивши ферзя з одного кінця дошки в інший. Я мимоволі прикусив губу, через що в мій рот стала затікати тонка цівка гарячої крові. Металево-солонуватий присмак не давав мені зосередитися. Раптово мене осінило: - Ми раніше не бачилися? - Бачилися звичайно. - відповів чоловік, постукуючи пальцями по столу з чорного дерева. Я оглянув кімнату в якій ми перебували: шпалери на стінах були темно-червоного кольору, крісла оббиті чорним оксамитом, сама ж кімната була занурена в приємну напівтемряву, яку безсило намагалася розвіяти лампа з абажуром. - І ... хто ви такий? - набравшись сміливості запитав я. - Роби хід. - спокійно відповів він, кивнувши у бік дошки. Блукаючи по обривистих вибоїнах своєї пам'яті я так і не зміг знайти в ній цього чоловіка. Або він не хотів, що б я його знайшов там. У будь-якому випадку, я не знав, де я знаходжусь і що мені робити. Моя рука знову мимоволі потяглася до фігури. Я закрив очі. Стук, швидкий і повільний, ритмічний і переривчастий, повністю аморфний, що перетікає по моїй голові. Повіки знову піднялися. Мій кінь блокував останній хід короля опонента. - Шах і мат. - впевнено сказав я. Чоловік мовчав, але на його тьмяно освітленому обличчі я міг розгледіти невеличку посмішку. - А тепер скажіть мені хто ви і як я тут опинився. Та й чому ми граємо? - Ми щодня граємо, і поки-що ти весь час перемагав. Його слова змусили мене замовкнути на пару секунд, зібрати воєдино думки, що розлетілися подібно до насіння кульбаби. - І навіщо ми граємо? - На твоє життя. Я різко схопився з крісла, випадково зачепивши масивну дошку на столі. Нефритові фігурки з гуркотом посипалися на підлогу, на що чоловік лише злегка похитав головою. Спектр красок в моєму оці зрадницьки змішувався, все розпливалося навколо. - Ти нічого не згадаєш, все добре, ти знову переміг, програєш - тоді й помреш. Задушливе повітря почало здавлювати мою трахею, воно обпалювало легені і крутило м'язи. Я, зчепивши на горлі холодні пальці, сказав на останньому видиху. - Що ... зі ... мною? - Ти прокидаєшся і як завжди все забудеш. Я відчував, як почуття реальності покидає мене. Або приходить ... ___________________________________________ - А що якщо я жодного разу не програю? - сказав я, відпускаючи нефритову фігурку. - Рано чи пізно - всі програвали, і ти не виняток. Ходи. >>>
2018-May-31, 06:07
285 x 80
285 x 150
285 x 150
285 x 150